ВС в Постановлении от 12 сентября 2018 года в деле № 654/761/15-ц определил единственный, возможный способ защиты участника общей собственности, когда спор не может быть решен путем вселения лица на жилую площадь, если таковая не обеспечивает возможности проживания.
ВС указал, что исковые требования о вселении участника общей собственности к другому при отсутствии возможности предоставления ему во владение и пользование той части совместного имущества в натуре, которая соответствует его доле в праве общей долевой собственности, если таковая фактически не обеспечивает возможность проживания, не является надлежащим способом защиты права собственности и удовлетворению не подлежат.
Поэтому указанный способ защиты права собственности не будет надлежащим, а единственным возможным и допустимым способом защиты в таком случае есть право требовать от других совладельцев, владеющих и пользующихся общим имуществом, соответствующей материальной компенсации (часть третья статьи 358 Гражданского кодекса Украины).

Постанова
Іменем України
12 вересня 2018 року
м. Київ
справа № 654/761/15-ц
провадження № 61-3963св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Фаловської І. М., ШтеликС. П.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,
відповідач - ОСОБА_6,
представник відповідача - ОСОБА_7,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_6 на рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 02 лютого 2016 року у складі судді Сіянко В. М. та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 19 жовтня 2016 року у складі суддів: Радченка С. В., Вербицької Л. І., Колісниченко А. Г.,
ВСТАНОВИВ:
У березні 2015 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6 про виділення в натурі 2/3 частини домоволодіння та усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення.
Позовна заява мотивована тим, що їм належить на праві спільної часткової власності по 1/3 частини від 37/100 домоволодіння АДРЕСА_1, інша частина (1/3) належить відповідачу.
Сторони не можуть дійти згоди щодо реального розподілу домоволодіння, тому позивачі уточнили позов та остаточно просили виділити їм в натурі у володіння та користування у спільну часткову власність 2/3 частини від 37/100 домоволодіння АДРЕСА_1 та усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення позивачів до зазначеного житлового будинку.
Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 02 лютого 2016 року позов задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_6 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_4, ОСОБА_5 частиною житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями і спорудами до нього за адресою: АДРЕСА_1, шляхом вселення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до вказаного житлового будинку.
Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 121,80 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 121,80 грн судового збору.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі як співвласники майна, що є у спільній частковій власності, володіють і користуються ним спільно із відповідачем і, оскільки їм чиняться перешкоди у користуванні цим майном, вони мають право вимагати усунення таких перешкод шляхом вселення до будинку.
Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 19 жовтня 2016 року рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 02 лютого 2016 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог в частині усунення перешкод у користуванні належною позивачам частиною домоволодіння шляхом їх вселення, оскільки відповідач перешкоджає користуватися позивачам належною їм частиною спірного будинку.
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не взяли до уваги, що право власності позивачів відповідачем не оспорюється, предметом спору є виділ в натурі частки із майна, який є технічно неможливим. Позивачі не довели того, що відповідач чинить їм перешкоди у користуванні власністю.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
24 січня 2018 року цивільна справа передана до Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Положеннями статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним.
Загальні положення про право власності викладені у главі 23 ЦК України.
Суди встановили, що сторонам у справі належать по 1/3 частини від 37/100 житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями і спорудами до нього за адресою: АДРЕСА_1.
Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 23 листопада 2015 року № 0197 встановлено, що реальний розподіл 37/100 частин житлового будинку літ. «А», розташованого за адресою: АДРЕСА_1, в частках 2/3 та 1/3, на дві ізольовані однокімнатні квартири з дотриманням вимог ДБН, санітарних норм та інших чинних норм на теперішній час, згідно з наданим мотивуванням в дослідній частині, неможливо.
Відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України учасники спільної часткової власності здійснюють свої права за їх згодою та можуть домовитись про порядок користування і володіння майном, яке перебуває у їх спільній власності. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Відповідно до частини першої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.
Річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення, є подільною (частина перша статті 183 ЦК України).
За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
При цьому згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 317, 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Задовольняючи частково позовні вимоги шляхом вселення позивачів, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскільки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на праві власності належить по 1/3 частини від 37/100 житлового будинку у АДРЕСА_1, вони не можуть бути позбавлені права користування та володіння своїм майном.
Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили хто є співвласником решти (63/100) частини домоволодіння та чи виділені в натурі 37/100 частин домоволодіння, не дослідили обставин вчинення перешкод позивачам у користуванні цим майном, зокрема, де, коли та яким чином були здійснені перешкоди. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановили факт вчинення перешкод виходячи лише з пояснень представника позивачів та не взяли до уваги, що матеріали справи таких доказів не містять.
Крім того, відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Однак, право власності за своєю правовою природою не є необмеженим.
На підставі частини другої статті 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно з частиною п'ятою зазначеної статті, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
З огляду на частину сьому зазначеної статті діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Законодавчі обмеження здійснення права власності, які пов'язані із особливостями правового регулювання інституту права спільної власності містяться у спеціальних нормах глави 26 першого розділу Книги третьої Цивільного кодексу України «Право спільної власності».
Зокрема, як убачається із частини третьої статті 358 ЦК України, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності
У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Така компенсація може мати разовий або періодичний характер залежно від домовленості сторін або обставин справи.
За таких обставин вселення за судовим рішенням учасника спільної власності на житлове приміщення до іншого при відсутності технічної можливості поділу, виділу або встановлення порядку користування житлом, незначний розмір жилої площі якого не забезпечує фактичної можливості проживати та використовувати для житла площу, яка відповідає розміру частки у власності, не узгоджується із частиною третьою статті 358 ЦК України.
Крім того, стаття 30 Конституції України гарантує кожному недоторканність житла чи іншого володіння.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, за наявності у національному праві відповідної норми частини третьої статті 358 ЦК України, вселення за судовим рішенням учасника спільної власності до іншого, який використовує приміщення для постійного проживання, за відсутності можливості надання учаснику спільної власності, який звернувся з такими вимогами, у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності порушує як право на недоторканість житла, гарантоване Конституцією України, так і право на повагу до свого житла, передбачене статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Однак частина третя статті 358 ЦК України передбачає у цьому випадку право власника вимагати компенсації.
Виходячи із застосування практики Європейського Суду з прав людини при здійсненні правосуддя, термін «житло» в тлумаченні Суду означає насамперед місце, де особа є «вдома». Цей висновок здійснено в результаті аналізу семантичного значення цього терміну офіційними мовами Конвенції. Так, в англійському тексті вживається «home», що значить дім, житло; батьківщина; at home - удома; у французькому - «domicile» -житло; місце проживання; а domicile - вдома. Тобто наголос робиться на аспекті важливості об'єкту (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об'єкту, приміром, його відповідності певним вимогам. Для порівняння, у статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Під час нового розгляду справи, судам необхідно врахувати, що у разі встановлення таких обставин, що спір не може бути вирішений шляхом вселення особи на житлову площу, якщо така фактично не забезпечує можливість проживання із дотриманням санітарно-гігієнічних та морально-етичних норм, тому такий спосіб захисту права власності не буде належним, а єдиним можливим і допустимим в такому випадку способом захисту є право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (частина третя статті 358 ЦК України).
Таким чином, судам слід встановити чи є належним способом захисту права власності вимоги про вселення учасника спільної власності до іншого за відсутності можливості надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності або встановлення порядку користування та чи не виникне у такому випадку колізія між правами учасників спірних правовідносин: з одного боку - права учасника спільної власності, а з іншого - права іншого співвласника на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла, яка є охоронюване законом.
Суд першої інстанції порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідив зібрані у справі докази. Суд апеляційної інстанціїзазначених порушень суду першої інстанції не усунув та помилково залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановити зазначені обставини та усунути допущені порушення судового розгляду справи.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
За викладених обставин постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню в частині задоволених вимог про усунення перешкод у користуванні частиною житлового будинку шляхом вселення з передачею справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_7 в інтересах ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 02 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 19 жовтня 2016 року в частині задоволених вимог про усунення перешкод у користуванні частиною житлового будинку шляхом вселення скасувати.
Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька Судді:С. Ю. Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська С. П. Штелик